Про що дума вона? Чи жалїє життя,
Чи ще милости жде і назад воріття?
Чи про те, як в ночі Гвидо плачучи впав
Їй до ніг у тюремній кімнатї
І як мовчки він їй кайдани цїлував
І, не змігши нїчого сказати,
Втїк ридаючи він, без прощання, без слів,
І в останє її вутле серце розбив?
Чи про те, як в тюрмі її коси рясні
Кат сьогодня одрізав для страти,
Щоб, як схилитьця там, на колодї страшній,
Було лекше сокирі рубати?
А чи иньше життя в цю останнюю мить,
Те, небесне життя, перед нею стоїть?
Не вгадає нїхто і нїхто не дізна,
Але-ж повна спокою сьвятого,
Як той дух неземний, безтурботна, ясна,
Наближалась до краю страшного.
Вона йшла і народ набік геть розступавсь
І дививсь, і жалїв, і кінця дожидавсь.
Ось нарештї й поміст. Навпроти двох сьвятих,[1]
Що Христову любов возвіщали,
І, закрившись Христом, що послав до нас їх,
Тут на страту поміст збудували:
Перед тих, що життя віддали за любов,
Зараз литимуть тут неповинную кров.
Перед Божим хрестом вона впала… В ту мить
Поєдналася з Богом душею…
Далї — кат дожида, на помостї стоїть, —
Він поскорить розстання з землею.
Перший брат їх іде… Далї мати пішла,
І червоная кров вже поміст залила.
