Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/175

IV.

 

Люба ласкава богине, з олимпських мінї наймилїша!

Мати коханню та вродї! тобою все сталося в сьвітї.
Знов я до тебе вернувся і знов я, схилившись, благаю:
Сяєвом вроди, коханням дай впитись мінї на цїм сьвітї,
Дай мінї бачить щочасно в життї твоє любе обличча;
Щоб завсїгди я міг вірить, що ти ще жива і нїколи
Нам не покинеш спріяти, вмірущих людей не покинеш!

 

Смерть.

 

I.

Я думав сьогодня про смерть
І смерть не здавалась страшна:
Байдуже, чи довго ще ждать,
Чи скоро вже прийде вона.

Байдуже! колись я боявсь
Всього не узяти в життя
І в темряву втопнуть страшну,
Відкіль вже нема воріття.

Було… А сьогодня дарма,
І смерть не лякає мене:
Чим кращий од темряви сьвіт,
Од ночі це сонце ясне?

II.

Смерть!… Яке слово страшне!
Серце вмірає від його!…
Чим же страшнїша ця смерть
Нам од життя навісного?

Тим, що не знаєш її —
Що вона й на що на сьвітї?