У недїлю сьвятую не сокіл смутний
Гей над морем квилить — проквиляє, —
Нї, то наймит убогий Хома Макогін
На підпитку до дому чвалає.
Не до дому, — бо дому у його нема, —
А до паньскої хати чужої
Він помало хиляє туди і сюди,
Серце ниє од думи гіркої:
„У людей єсть у кожного хата своя,
Яж од працї спочину не маю
І притулку ще змалку не маю свого,
А чужії кутки потираю!…
І не шкода коли-б вже його й не було, —
А то-ж мали поля із степами
Мали хату, отари гуляли в степах,
А токи захрясали стогами.
Вольна воля була! Було — батько в свої
Убереться козацкії шати,
Зброю возьме ясну, скочить враз на коня
Та й поїде у степ погуляти.
І від його тіка' аж у Крим Татарва,
Турок море своє замикає,
Обіцяє Москаль превеликі скарби,
А що Лях, — то від духу вмірає!
Та на лихо, мій батьку, сусїд ти пускав —
Вонсаля й Боголюбського пана:
Вигнав з хати тебе Боголюбський, ти вмер,
Яж працюю до ночі із рана
На тій панській роботї, і той, хто забрав
Мою спадщину всю дорогую —
Боголюбський — ганя на роботу мене.
І я в його тепер наймитую —
В свого ворога!… Ох!…“ — І Хома заридав
