І, не маючи йти уже сили,
Він сїдає під тином, щоб вилить слїзми
Муки всї, що в душі наболїли.
Довго плакав, а далї так думати став:
„Та чи має-ж той пан таке право,
Щоб і досї у себе держать, як своє,
Те, що в батька загарбав лукаво?
Не безсудна-ж земля! Иньший час тепер став, —
Порядкують над людьми закони:
Довести своє право я зможу тепер,
Се не те, що в безправні „днї они“.
Я до хати піду, — вона буде моя!
К чорту пана!… Я сам панувати!…“
Тут відразу Хому щось за комір цуп-хап!
„Га! ти проти панів бунтувати?!
Гей, де соцький? десятники? де ви? беріть
І вяжіть ви сього розбишаку
Та у волостї в „темну“ до ранку упхнїть
І замкнїть його там, як собаку!“ —
І десятники з соцьким набігли, беруть
І Хому волочуть, а із заду
Пан урядник[1] чухрає його нагаєм
Та гука при Сибір та про зраду.
І замкнули його… У темницї Хома
З горя долї в куточку сїдає
І зітхаючи тяжко, дрімать почина'
І вже трохи немов засипає.
Коли чує — плазує по тїлові щось…
Ось і друге, і третє, й чимало…
І руками ураз обома він чухнув —
Чує мокре й гидким завоняло.
Далї чує — вже скрізь аж кишить ворогів —
Так давно вже в сїй темній темницї
Без поживи, як мертвії, сохли усї
Швидконогі плескаті блощицї.
Кусонули ураз, і Хома підстрибнув
І заскимлив і став себе драти,
