Та даремно він чухавсь і долї качавсь,
В стїни бивсь і в залїзнії крати.
Усю шкуру даремно на струп він подрав,
Бо знесилившись врештї до краю,
Він, як труп, непритомний до долу упав
І чи він іще дихав — не знаю…
І як сторож у снїдання в темну ввійшов,
То побачив Хому неживого;
Кров ворожа, змішавшися з власною скрізь
Щось перисте зробила із його…
Сторож повну водянку води ухопив
І, Хому оджививши, з темницї
Зараз випустив геть, на прощання-ж додав:
„Тож шануйсь і забудь про дурниції!“
Пісня друга.
Увесь тиждень Хома як прибитий ходив
І незнав, на яку і ступити,
Дїло плутав, і тричі прикащик його
Наміряв ся уже попобити.
Перш боявся Хома навіть думать про те,
За що ззїв духопела такого,
І як згадував кару страшну, виступав
Піт циганьский по тїлові в його.
Він хрестився, молився, шукав забуття,
Та забуть не було в його сили,
Він спокуси своєї прогнати не міг,
І думки його знову обсїли.
І як тільки недїля сьвятая прийшла,
То не міг наш Хома дожидати:
Скоро всї по обідї лягли спочивать,
Він поплентавсь до рідної хати.
Жив Хома у челяднї, за нею-ж геть-геть
Боголюбський осївсь на горбочку,
А за їм уже й хата була Хомина
Серед степу, та в вербах, в садочку.
Скоро вийшов з челяднї, а тут і палац —
Мури добрі, залїзнії крати —