Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/186

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Як що з двору ступне — прикувать до воріт,
А чи ноги замкнути у путо.
 І сидїв там Вонсаль, тяжко сьвітом нудив,
Дожидаючи часу такого,
Щоб кормигу зламать було можна й назад
Те відняти, що забрано в його.
 Довго думку ховав, довго мучився він,
Але далї не стало вже сили,
І у той саме час, як так тяжко Хому
І сїпаки, і пан той кривдили, —
 Він від разу схопивсь, — „Виват, воле!“ згукнув
Та й чкурнув скілки духу із хати
І натрапив на пана він саме тодї,
Як Хому починали в'язати.


Пісня пята.
 Наче буря ускочив у хату Вонсаль

І згукнув: — „Бий його!“ — й зупинився!
Він Хому тут уздрів і усе зрозумів
І відразу неначе сказився.
 „Моя хата!“ — згукнув — „од межі до межі
Мій се грунт і на йому три хати —
Я беру їх! Прийшов я, щоб скинуть ярмо
І назад своє добре забрати!“
 Боголюбський злякавсь: не боявсь він Хоми
Й Вонсаля не боявся самого,
Але в спілцї він бачити їх не бажав,
І жижки затрусилися в його.
 — „Одпустіте Хому!“ він одразу гукнув,
І сїпаки Хому одпустили;
Пан до його та й каже на вухо йому:
— „Годї, Хомо, сваритися, милий!
 — Жити в хатї дозволю тобі, а тепер
Мусиш геть Вонсаля протурити…“
І відразу Хома мов на сьвіт народивсь,
Ласки в пана схотїв заробити:
 Стрепенувся і сам він не знав, як гукнув,
Женучи Вонсаля із сьвітлицї: