І, безщасний, на вжиток чужому ореш —
Боголюбському — ріднеє поле!
Та і я… О, стоклятий отой!…“ Але враз
Тут Хома Макогін зупинився,
До землї він припав, духа він затримав,
З переляку страшенно трусився,
Бо урядницкий наче з'явився картуз
На межі, недалечко од саду, —
І згадались Хомі і блощицї, й канчук,
І слова про Сибір та про зраду.
Що, як чув?… Але далї дивився Хома
І обличча йому заяснїло:
Не картуз, але сояшник був то сухий —
Хоч-би громом його вже розбило!
Налякав він Хому і, безщасний, з страху́
Він забув свою гарну промову,
Але потім, одхакавшись, де що згадав
І казати почав тодї знову:
„От, як бачиш, я стражду! Такая мінї,
Що за правду стояв я, заплата!…
Але-ж ми земляки, мій коханий, згадай,
Що одна у нас рідная хата!
Старовинні однакові згадки у нас:
Треба край свій нам, воле, кохати
І не дати у двох на поталу та глум
Боголюбському рідної хати.
Розженися-ж, порви сей проклятий ланцюг,
Тодї знову я буду на волї
І укупі з тобою робить почнемо
На широкому нашому полї.
Розженись! Розірви!…“ — Роспалившись Хома
Аж підскочив з землї і руками
Замахав на всї боки. Віл наче злякавсь
І… на його наміривсь рогами!…
Зрозуміть Хоминої промови не міг,
А здалося йому, що неначе
Хоче вдарить Хома, — він на його сунувсь
І наставив знаряддя воляче.
З переляку Хома знов до долу упав, —
А віл бачивши те, зупинився,
