Довго мовчки стояв над Хомою, а там
Догадався, що він помилився, —
А чи може Хома йому здавсь не страшний, —
Тілки він просто чмихнув на його
Та й пішов собі геть знову пастися в степ,
А Хомі не зробив він нїчого…
Пісня сема й остання.
Тодї був уже вечір і бідний Хома,
Перемучений всїм що спіткалось
За цей проклятий день, — впав до долу й заснув,
Та погано ту нїч йому спалось.
Сон приснився йому. Наче бачить: Кацап,
Панський наймит, рудий, бородатий,
В свою „соху“ запріг він вола бовкуном
Та й почав їм неначе орати.
Віл, що плуга тягати умів, а „сохи“
Не зазнав ще нїколи із роду,
У їй борсавсь, пручавсь, а Кацап проклинав
„Рострекляту волячу породу.“
І почав його бить: спершу бив батогом,
Потім пужалном бив, не жалївши,
Бив по спинї, по ребрах, по мордї вола,
У налигача руку вкрутивши.
Спершу віл утекти поривався з „сохи“,
Далї бачить, — нема йому змоги:
Він притих і скорився, похнюпившись став,
Похиливши позбивані роги,
Й дві великі сльози в товарини з очей
Покотились і долї упали…
І Хома упізнав: се той віл був, що й в день,
Що батьки Хоминї їм орали.
А Кацап утомившися, плюнув і лїг
Та й захріп; віл-же, тягнучи „соху“,
На неоране вийшов і пастись почав
І дотягсь до Хоми він потроху.
І промовив до його Хома: „Мінї жаль,
Що терпиш ти таке катовання…“
