Гірко віл усьміхнувшись, балакать почав,
І не стямивсь Хома з дивування:
— „Жаль? Еге, ти сьогодня у день ще казав,
Що з тобою немов земляки ми, —
Може й правда… Хоча ти — людина, мене-ж
Запрягають руками людскими
— І як правду сказать, то від коли живу,
Од людей я добра ще не бачу…
Ну, та буду мовчать, бо не краще й тобі:
Долю маєш тепер ти собачу.
— Ми обидва у путах. Мене закликав
Ти, щоб я тебе вирвав з неволї,
І тодї тілки наче-б то зможу зазнать
На сїм сьвітї я кращої долї. —
— Може й так… Але думка у мене така,
Що, зробившися паном в сїй хатї,
Ти-б запріг мене в плуг та й ізнову почав
Так, як батько твій, мною орати.
— Ти казав, що в обох у нас згадкі одні…
Ти дурний, чи сьміявся ти, може?
В тебе в згадках розкоші минулі, а я —
Що згадаю я? Боже мій, Боже!
— Батько твій, що його ти так славив мінї,
Може й гарна був дуже людина,
Але в його я був не істота жива,
А був тілки до працї машина.
— Як на каторзї, на полї в його робив,
А чим жив, то шкода і казати!…
Я і холоду, й голоду в його зазнав
І за працю — ломакою плати.
— Правда, тяжко мене сей катує Кацап,
Але-ж можеш ти сам зрозуміти,
Що не добрії згадки у мене й про тих,
Хто до його ще вмів мене бити.
— Ти до спільної працї мене закликав, —
Бачу тут я велику облуду:
Ти людина, я віл — запряжеш ти мене…
На що-ж пана міняти я буду?
— Все одно уже пан — не втечеш од біди!
І не маю я зовсїм бажання
