Всї до решти собі тупі роги побить,
Щоб здобути тобі панування!…“
Тут Хома припинив: „Але-ж, воле, скажи,
Що на сьвітї така за одміна?
Ти балакаєш добре, — я-ж думав, що віл
Нерозумна, нїма товарина!
Чом-же досї ховав ся ти с хистом своїм?“
— „Коли хочеш, скажу я, небоже,“ —
Віл одмовив, — „ти-ж слухай уважно, бо тут
Єсть єдиний ратунок твій може:
— Я не віл, а такая-ж людина, як ти,
Але зле-чарівнича Темнота
Перекинула здавна мене вже волом
І заткнула мінї мого рота.
— Я роблю за вола та надходить той час,
Що мінї тую шкуру волячу
Треба скинуть і хто в сїм пособить мінї,
Я тому за те щиро віддячу.“
— „Розумію!“ — Хома загукав, та не встиг
Він сказати волові і слова,
Як почув те Кацап та до їх з батогом,
Кричучи: „У вас зрада тут, змова!“
І відразу прокинув ся з крику Хома —
Нї вола, нї Кацапа немає,
Тілки стиха на шиї ланцюг дзеленчить
Та навкруг усе ніч покриває…
Епілог.
Годї! білше нїчого не можу сказать,
Бо нїчого я білше не знаю:
На сьому зупинило ся дїло й незнать,
Коли дійде та справа до краю,
Бо те буде колись ще, тепер же нема, —
Я тодї й роскажу, як що буде,
А тепер два-три слова скажу та й кінець
Підпишу під сим добрії люде.
Менї жалко Хому… А як правду казать, —
Чи хто винен, що він на принонї?
