— „Не плач, не плач, дївчинонько,
Не рви мого серця!
Вернуся ще — все лишенько
Навіки минетьця! —
Не слухає дївчинонька,
Плаче, омлїває,
Що коханий чорнобрівий
Її покидає…
У садочку опівночі
Не чуть соловейка —
Зосталася одинока
Дївка молоденька.
Ой поїхав козаченько[1]
Із дому на Десну:
Рости, рости, дївчинонько
На другую весну!
Росла, росла дївчинонька
Та й на порі стала;
Ждала, ждала козаченька
Та й годї сказала!
У зеленому садочку
Стоя опівночі,
Виплакала чорнобріва
Свої карі очі.
У зеленому садочку
Листя опадає, —
А од милого і досї
Вісти ще немає.
І зіма прийшла і землю
Снїгами покрила, —
Виглядає миленького
Сумуючи мила.
І весна мина і лїто
С пишними квітками, —
Мабуть уже козаченько
Спить в холодній ямі!…
