І в потї чола я того зрозумів,
Хто сам працювать звик у потї.
Чи той — я спитався — кому засягти
Ти дав і культури, й осьвіти,
Братався с тобою, схотїв принести
Тобі свого сьвітла у темні хати,
Щоб міг ти свій шлях зрозуміти?
Нї! здавна хто сьвітло в руках своїх мав —
Не йшов він до тебе сьвітити,
І той тілки в хату до тебе вступав,
Що заздро на працю твою зазїхав
І вмів тебе тілки гнїтити.
Не дивно-ж, що темрява — доля твоя,
Що, темними йдучи лїсами,
Забув навіть власне своє ти імя,
Забув, що істнїє з народів сїмя,
Що рівний ти в їй із братами.
Як міг ти, пригнїчений вниз до землї,
Недавнїй ще раб в своїй хатї
І наймит часами на власній ріллї,
Тепер, після всїх, що дурить тебе йшли,
Як друзїв ти міг упізнати?
Я це зрозумів. І вагання, і страх —
Все зникло, і знов до роботи
Іду я, і певний лежить мінї шлях,
Я силу новую почув у руках,
Щоб зло і темноту бороти.
І вже чи дійду до своєї мети,
Чи зламаний вмру серед шляху,
Але не покину до неї іти,
За правду, за волю все зможу знести —
І жити, і вмерти без страху!…
