III.
Ось чутка пішла поміж люди:
Край рідний їх ворога жде;
Збіраєтьця військо з'усюди,
Зібралось, — на ворога йде.
Не блискавка небо то крає,
Не в хмарах насуплених грім, —
Гетьман то в похід виступає
І військо славетнеє з їм.
Як хижі орли налетїли,
На ворога впали усї, —
І никнуть ворожії сили,
Як в полї трава од коси.
І, трупом заславши країну,
Од їх уже ворог тїка, —
Боротись змогла до загину
Старого привідцї рука!
Над їм іще ворог нїколи
В боях переваги не брав, —
Тепер же в широкому полї
Полїг він і білш не вставав.
І рада зійшлася обрати,
Як звичай дїдівський велїв,
Гетьмана ізнов, щоб скарати
За батькову смерть ворогів.
„За кров нашу й батька старого
Ходїмо, ходїмо на їх!
Нам треба гетьмана такого,
Щоб їм він оддячити зміг!“
Киндарз чує всї цї бажання
І дума: „діждався і я!
Справдились мої домагання, —
Моя булава вже, моя!“
І чути йому — вже гукає
Хтось в радї: „Киндарз поведе!“
У серцї надїя палає,
Він гордий і впевнений жде.
Але між дїдами старими
Щось думи були не такі:
