Мовчать ще дїди, а за ними
Мовчать і усї козаки.
Нарештї старий і похилий
Озвався з між їх дїдуган:
„Хоч ворога ми й подолїли,
Та вбитий полїг наш гетьман…
Навіщож нам довго шукати?
Тепер серед нас його син —
Хто-ж білше — за батька скарати
Бажа ворогів, як не він?
Він вдержати шаблю здолає,
Здола боронити свій край, —
Так хай булаву він приймає,
Веде нас до бою нехай!“
Замовк дїдуган, і вся рада
Гукнула у голос один:
„Правдива старого порада —
Гетьманом хай буде нам син!“
І ось — молодий, але дужий,
До рук булаву він прийма…
Киндарз — наче зовсїм байдужий,
А лютість у серцї нїма:
„Так ось як мене вшанували
За славу й послугу мою:
Гетьманом ви хлопця обрали,
Я-ж знову у боцї стою!
Нехай! я не буду прохати!
Ви бити йдете ворогів, —
Та тілки вам їх не зламати,
Бо я вам іще не простив!
Коли мінї шани немає, —
Знайду її в ворога я!
Помститись над вами здолає
Гартована шабля моя!“
Чорнїший од чорної хмари,
Що сонце хова серед дня
І грози віщує та кари,
Сїдає Киндарз на коня —
І їде. Свій край вже минає,
У землю чужую вступив…
