Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/62

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Мокриї хати, дощами обмитії,
 Сїрі, убогі, смутні.
В лїтку зелені, тепер похилилися
 Жовті і голі садки:
Вулицї довгі калюжами вкрилися:
 Тілки старі будяки
Попід тинами стоять і хитаютьця,
 Наче їх хилить журба…
Мертво усюди! І люде ховаютьця!
 Инодї пройде хиба
Жінка, напявшись двома аж свитинами
 (Мабуть корови шука)
Та у дрантї ще старцї іс торбинами…
 Боже! нудьга-ж то яка!
Став би робити, так, наче глузуючи,
 Так усе склалось на-сьміх,
Що і робити незмога… Нудьгуючи,
 Жди без розваг і утїх!…
Ох, як би знову ти, воле, вернулася,
 Подруго днїв молодих!
Все-б, що нї мучило душу, забулося,
 Все-б я тодї переміг!
Ті, що скували життя, нестерпучії
 Пута зламав би, розбив;
Гордо ішов би, забувши пекучії
 Муки похмурих цих днїв!
Та не судилось… Вітри вже холоднії
 Сумно круг хати гудуть
І безнадїйні хвилини самотнії
 Нїби ще тяжчі стають…

 


Молоді сльози.

Дївчина гірко дрібними сльозами так плаче…
Личко вродливе румяне і пишне дївоче
Радістю звикло, здоровям і щастям пишати,
Звикли всї бачить на йому роскішні троянди, —