Сторінка:Василь Чайченко. Під хмарним небом. 1893.pdf/63

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено


Чом же тепер се по йому, блискуча й срібляста,
Тихо сльоза за сльозою на груди спадає?
Спершу в дївочому оцї засьвітить, замружить,
Око наллєтьця все повне — й тодї вже відразу
Наче великії перла посиплють, поллютьця
Чисті рясні діямантові сльози блискучі,
Слїд покидаючи вохкий на пишному личку.
От вже одна і скотилась і впала, неначе
Зірка, що тихо блищала на небі високім,
Потім скотилась і зникла в безмірнім блакиттї.
Чом же ті сльози дрібнії спадають у неї?
Нї, не питайсь ти нїколи про це, бо відмови
Навіть вона, та, що плаче так, дати не зможе;
І не журись тим нїколи: як виллютьця сльози, —
Знову те личко здоровям і щастям засяє
І росцьвітуть знов на йому ті пишні троянди
Після хвилин молодого найпершого горя…

 


Останнїй промінь.

Сонце заходить і промінь останнїй згасає,
Ледві червонючи сумно дерев верховіття…
Так моє щастя зайшло і, як промінь останнїй,
Темне життя і похмуре на мить осьвітило…

 


Ворогам.
I.

Ви сподївалися, ждали:
„Ось вони, ось упадуть,
Силу вже їх ми зламали,
Голосу їх вже не чуть!“