Душа горить і серце мов сьпіває,
За згуком згук хвилюєтьця, дзвенить
І вислову бажаного шукає
І образи встають і хочуть жить.
Душа горить!… Палкі на волю рвутьця
Ті почуття, що виросли у їй,
А він мовчить — уста не ворухнутьця, —
Він — брат і царь тій піснї голосній!
Душа горить!… Словами вогняними
Здаєтьця-б все він в пісню перелив, —
Чому-ж вуста зробилися нїмими
І сьпів мовчить? Чи вмер уже той сьпів?
Чи слів таких ще люде не зложили,
Щоб росказать, що у душі кипить?
А чи той сьпів сьпівати — в його сили
І не було, й ганебно він мовчить?
Не знає він… А гірші й гірші муки
Усе встають і вислову нема…
І голова схиляєтьця на руки
І серце рве йому нудьга нїма…
|
Я чую: неначе вітри зашуміли —
|
