їх в війська, Драгомиров не міг їх слухати без особливого замилуваня. „Бувало“, оповідає В. Кривенко[1], „В. Н. Давидов зальлєть ся: „Не гай, а Божий ра-а-ай“… — у Драгомирова виступають на очах сльози… Як щирий українець, він захоплював ся, слухаючи українські піснї“.
Часто можна було бачити седячого перед ним українського кобзаря з поводирем і насьпівуючого йому під акомпанїмент кобзи яку небудь старовинну українську думу або пісьню з часів Сагайдачного, Дорошенка, Хмельницького, Мазепи… Особливою прихільністю користував ся у нього відомий кобзарь М. Ткаченко із Сосницького повіту, Чернигівської ґубернїї…
Не менш любовне відношенє М. Драгомирова було і до українського слова, до українського мистецтва, мови, друку і т. д. В той час, коли М. Драгомиров був ґенерал-ґубернатором, українська мова, друк були під забороною. Заборонялось друкувати на українській мові усякі речі не тільки з обсягу полїтики, але навіть популярні брошурки з области народньої медицини[2]. Про українські періодичні виданя нїчого було й думати. Теж саме треба сказати і що до українського театру. В Київі, напр., не можна було довший час робити вистави українським трупам — єдине через ту причину, що виконувані ним п'єси були написані на українскій мові. Українські пісьні можна було сьпівати на концертах в перекладї на руську мову, французьку — на яких завгодно мовах, тільки не на українській. Текст українських пісень до нот друкував ся по французьки. І от в таку то важку пору житя українського слова, довелось М. Драгомирову стояти на чолї правлїня Правобережною Україною і виявляти свої симпатії до рідної Батьківщини. Вороги за се його обвинувачували перед вищими властями в „українофільстві“, в дружбі його з тодїшними представниками „українофильства“ (напр., з покійним П. Житецьким) і т. п.[3]. Тим не менш і в сих умовинах він не ховав ся з любовю до рідного краю. Коли в кінцї минувшого і в початку біжучого столїтя виринуло питанє про скасуванє заборон на україн-
