ське друковане слово і комітет мінїстрів звернув ся до Драгомирова, як до шефа Південно-Західного краю з запитанєм про степень бажаня скасуваня заборон, то М. Драгомиров, в числї иньших інститу́цій (Академії Наук, Унїверситетів), до котрих були зроблені анальоґічні запити, висловив ся за повне скасуванє заборон на українське друковане слово[1]. Теж саме треба сказати і що до українського театру. Самим більшим неприхильником української мови і театру із числа Київських ґенерал-ґубернаторів був попередник Драгомирова ґенерал Дрентельн. Численні спроби українцїв поставити ту чи иньшу українську п'єсу на сценах київського ґенерал-ґубернаторства успіху не мали. І тільки зі смертю Дрентельна і вступленєм в правлїнє Південно-Західним краєм Драгомирова відчинились для українських артистів сцени українських ґуберній.[2]
Розуміючи, яке велике значінє має рідна мова у всякій культурній справі і, з'окрема, — в дїлї популяризації користних знанїв серед народу, Драгомиров часто звертав ся за помічю до української мови і не раз клопотав ся за неї перед центральним урядом. З сього боку небезинтересний такий факт. В кінцї минувшого столїтя почали швидко, розповсюджуватись на Правобережній Українї епідемічні хвороби. Пошестї розповсюджувались так швидко, що скоро перейшли і на військо. І от М. Драгомиров, щоб припинити епідемію, скликав у Київі з'їзд лїкарських інспекторів Південно-Західного краю для обміркуваня засобів боротьби проти пошестїв. На з'їзд були скликані не тільки лїкарські інспекторі, але також і сїльські лїкарі, воєнні лїкарі, професорі і иньші офіціяльні особи. З'їзд радив цїлий тиждень і винїс ряд резолюцій. В одній з них казало ся, що раціональна боротьба з епідемичними хворобами можлива тільки тоді, коли хворі і, взагалї, весь народ буде добре розуміти причину хвороби і ставитись сьвідомо і прихильно до санїтарних заходів лїкарів. А для сього треба подбати про виданє відповідних книжок на зрозумілій для українського народу мові, себто на українській. Подбати про виданє таких книжок Драгомиров
