доручив лїкарському інспекторові Київської ґубернії Сулимі. Книги були скоро написані, Драгомиров сам особисто продивив ся їх у рукописах і ухвалив їх до друку. Се були: „Лихі хвороби на очі“, „Короста“, „Сибірська язва“ і „Селянські знахарі“. Не зважаючи на брак в них яких би то не було полїтичних тенденцій, цензура, однак, подивила ся на справу популяризації серед українського народу медицинських знанїв рідною мовою — инакше і на підставі закону 1876 року, заборонявшого друкуванє книг на українській мові, заборонила їх. Тодї Драгомиров поїхав у Петроград і сам особисто клопотав ся про дозвіл тих книжок до друку. Клопоти Драгомирова мали успіх і брошури на українській мові було дозволено надрукувати „въ изъятіе изъ закона“[1].
Українську мову М. Драгомиров вживав не тільки в балачцї, але не раз і в письмі.
Останні роки свого житя М. Драгомиров прожив, віддавшись виключно лїтературній працї, в рідному Конотопі, майже нїкуди із нього не виїздячи. Найважнїйші працї Драгомирова такі: „Лекціи по тактикѣ“, „Опытъ руководства для подготовки частей къ бою“, „Армейскія замѣтки“, „Объ атакахъ и оборонѣ“, „О высадкахъ въ древнія и новыя времена“, розбір „Войны и Мира“ Толстого, „Солдатская Грамотка“ і и.; окрім сього багацько статей з ріжних галузів військового житя написано ним в тогочасних військових часописях. Більшість праць Драгомирова перекладено майже на всї європейські мови.
Спалахнувша в 1904 роцї війна з Японїєю і неможливість самому взяти участь в нїй, вельми вплинули на старечий орґанїзм Драгомирова. Наші неуспіхи при великих жертвах і наличностї великої „живої сили“, розхитували його здоровлє. Неуспіхи у нас поясняли ся численною більшістю противника. Драгомиров дивив ся на сю справу трохи инакше. Відповідаючи на листа одного із своїх кореспондентів, що скаржив ся йому на брак у нас більших сил, котрих у нас „як кіт наплакав“ він питав:
- ↑ Рада, 1913, № 187.
