ся, а потім вона була забута, закинута. М. Драгомиров витяг її із забутя, зробив її достоянієм військ, пояснив, розширив, провів, що можна було, в офіцерські підручники, в устави, в боєві інструкції, завоював ґрунт для її і культивірував її на ґрунтї сучасного стану військової справи. Він щиро був переконанний, що славетний Суворинський „штыкъ–молодецъ“ ще не скінчив своєї пісьнї і роль його ще далеко не виконана. Як не гибельна, як не спустошительна сила сучасного огня, тим не менш, рішаюче значінє приналежить все таки не йому; він має значінє тільки лишень підготовче, рішаюче ж значінє приналежить, як і ранїш, штикові. Через се військо треба вести так, щоб перспектива зійтись в штики була неминучою[1].
Будучи прямим послїдовником Суворова, Драгомиров є в той же час і самостійний дослїдувач, розвинувши суворинське мистецтво побіждати до степеню науки. Однак, каже вихшецитований уже Е. Свидзинський, головна його заслуга не в його теорії, а в практичній її реалїзацїї, в утвореню собі великої авдіторії, в проведеню своїх ідей прямо в житє маси[2]. До його голосу прислухались не тільки в Росії, але і за кордоном; його, наприклад, прикази виписувались навіть в Америку; навіть вельми партикулярні люде читали з охотою сї стиснуті, образні, толстовською мовою написані прикази. Він керував воєнною думкою в Росії біля півсотні років і його школа, утворена ним біля 50 років, істнує і тепер і із її вийшов уже цїлий ряд видатних воєнних дїячів, здобувших собі славу як в минулу війну, так і в теперешню.
Переходячи до дальшої характеристики і оцїнки поглядів М. Драгомирова як людини і громадянина, не можна, взагалі, не визнати, що се була видатна, глибоко самобутня фіґура, котру не можливо було підогнати нї до одного із відомих шаблонів. Великий, іскрящий ся розум, оден з найкращих європейських тактиків і в широкому, різносторонньому значіню слова людина-салдат, — М. Драгомиров на загальному чорному
