біблїотеки“ не дали менї покористувати ся його працею, яка так і лишила ся у мене в рукописї, і тілько тепер друкуєть ся тут з невеличкими стилїстичними поправками та річевими доповненями.
Від марта 1880 р. я вже не бачив Володимира Наумовича. Час від марта 1880 до осени 1882 р. я прожив на провінциї: в Коломийщинї, а потім у Нагуєвичах, у дуже тяжких обставинах, про які не місце тут говорити. На селї я довідав ся про арештованє Адольфа Добрянського, Івана Наумовича і їх компанїї; на село доходили до мене також вісти про голосний „процес Ольги Грабар і тов.“, процес, як справедливо висловив ся був пок. М. Драгоманов, „огидний з кождого погляду“. І ось із справоздань про хід того процесу я довідав ся, що мій колишнїй гість Володко Наумович у Віднї грав огидливу роль шпіона, брав від Мирослава Добрянського по 50 руб. місячно за те, щоб слїдити з разу буцїм то социялїстів і нїгілїстів, а потім писати „справозданя“ про віденьські руські товариства, головно про „Сїч“, з тим, що Мирослав на основі тих справоздань мав здавати десь комусь якісь „рапорти“. З немалим зачудуванєм читав я в справозданях ось
