Циганъ и мужикъ били одинъ одного по рукахъ, що ажъ самі зкрикували відъ болю; якъ пяний Жидъ дававъ бабі кисіля; якъ перекупки, посварившись, перекидувались лайками и раками; якъ Москаль, погладжуючи одною рукою свою цапину бороду, другою… То отъ почуяла вона, що хтось сіпнувъ іі за вишиваний рукавъ відъ сорочки. Оглянулась — и парубокъ у білій свиті, зъ блискучими очима, стоявъ передъ нею. Жилки іі здрігнули, серце затовклось такъ, якъ ще ніколи, ні при якій радості, ні при якімъ горі: и дивно и любо ій стало, и сама не могла розібрати, що діялося зъ нею.
„Не бійся, серденько, не бійся!“ говоривъ вінъ до неі въ-півголоса, взявши іі за руку: „я нічого не скажу тобі злого!“
„Може се и правда, що ти нічого не скажешъ злого,“ подумала собі красавиця; „тільки мені дивно,… певне, отсе нечистий! Сама, здається, знаєшъ, що не годиться такъ… а сили не стає взяти відъ нёго руку.“
Мужикъ оглянувся и хотівъ щось промовити до дочки, але зъ-боку почулося
