Парубокъ помітивъ заразъ, що батько ёго милоі не конче далекий, и въ думці зачавъ укладати плянъ, якъ би прихилити ёго въ свою користь.
„Ти певне, чоловіче добрий, не знаєшъ мене, а я тебе заразъ пізнавъ.“
„Може й пізнавъ.“
„Коли хочешъ, то й имя, и прізвище, и всяку всячину роскажу. Тебе зовуть Солопій Черевикъ.“
„Такъ, Солопій Черевикъ.“
„А придивись бо добре, чи не пізнаєшъ мене?“
„Ні, не пізнаю. Не у гнівъ будь сказано, на віку стільки довелось надивитися усякихъ пикъ, що чортъ іхъ и нагадає всі.“
„Шкода-жъ, що не нагадаєшь. Голопупенкового сина!“
„А ти ніби Охрімівъ синъ?“
„А хто жъ? Хиба одинъ тільки лисий дідько, коли не вінъ!“
Тутъ приятелі поздіймали шапки, и давай цілуватись. Нашъ Голопупенківъ синъ однакже, не теряючи часу, постановивъ
