заразъ таки занапастити свого нового знакомого.
„Ну, Солопію, отъ, якъ бачишъ, я и твоя дочка полюбили одинъ одного, такъ що хочъ би й на віки жить у-купі.“
„Що жъ, Параско,“ сказавъ Черевикъ обернувшись и сміючись до дочки; „може й справді, щобъ уже, якъ мовлявъ, вкупі и теє… щобъ и паслись на одній траві. Що, чи ударимо въ руки? А ну бо, новобраний зятю, давай могоричу!“
И всі троє зупенились въ знакомій ярмарочній рестораціі — підъ яткою у Жидівки, зъ многолічною флотилею сулій, бутилёкъ, пляшокъ всякого роджаю и зросту.
„Ехъ, то хватъ! за отсе люблю!“ говоривъ Черевикъ, трохи підъохотившись, и бачучи, якъ названий зять ёго наливъ чарку за-въ-більшки зъ-півъ кварти, и ані зкривившись, випивъ до-дна, розбивши іі потімъ на макъ. „Що скажешъ, Параско? Якого я тобі жениха дібравъ! Диви, диви, якъ вінъ по модецьки оковиту тягне!…“
Та й сміючись и затачаючись побрівъ вінъ до свого воза, а нашъ парубокъ пішовъ
