візьме вкупі зъ тобою, коли я на своімъ віку бачивъ, щобъ парубокъ духомъ витягнувъ півъ кварти, не скривившись!“
„Ну такъ: ёму коли пяниця та волоцюга, то и по ёго масті. Заложусь, коли се не той самъ урвитень, що увязавсь-було за нами на мості. Жалую, що вінъ и досі не попадається мені: я-бъ дала ёму знати!“
„Що жъ, Хівре, хочъ би и той самъ? чимъ же вінъ урвитень?“
„Е, чимъ же вінъ урвитень? Охъ, ти безмозглий черепе! Чувавъ хто, чимъ же вінъ урвитень! Де-жъ ти подівъ-було своі дурні очи, коли ми проізджали по-при млини? Ёму, хочъ би таки тутъ, передъ ёго завалянимъ въ табачище носомъ, нанесли жінці ёго нечесть, ёму-бъ и байдуже було.“
„Все таки не бачу въ сёму нічого злого: парень хоть куди! Хиба тільки, що заліпивъ на хвильку твою пику лайнякомъ?“
„Еге! та ти, якъ бачу, не дашъ мені слова промовити! А що се значиться? Коли се бувало зъ тобою? Певне встигнувъ уже хлиснути, не продавши нічого?“
Тутъ Черевикъ нашъ помітивъ и самъ, що за-надто розговорився, и якъ-стій закривъ
