завбачно ставався то різчий то глухший, а змучені язики перекупокъ, мужиківъ и Циганівъ лінивішъ и пенявішъ оберталися. Де-неде зачинавъ блимати огникъ, и запашна пара відъ варячихся галушокъ розносилася по втихаючихъ вулицяхъ.
„Объ чімъ ти засумувся, Грицьку?“ гукнувъ високий обгорілий Циганъ, ударивши по плечу нашого парубка. „Що жъ, давай воли за двадцять!“
„Тобі-бъ усе воли та воли. Вашому племени усе-бъ тільки користъ, почепити та обманити доброго чоловіка.“
„Тьфу, зъ-біса! Та до тебе не на жартъ приступило. Вже чи не зъ досади, що самъ навязавъ собі суджену?“
„Ні, се не по моєму: я держу своє слово; що разъ зробивъ, такъ сёму на віки и бути. Але въ того хріна Черевика нема совісти, видко, и за півъ-шеляга: сказавъ, та й назадъ… Ну, на ёго й нарікати нічого: вінъ пень та й годі. Все отсе штуки тоі староі відьми, котору ми сёгодня зъ хлопцями на мості зганобили на всі боки! Ехъ, коли-бъ я бувъ царемъ та великимъ паномъ! Я-бъ