„Що-бъ се ще за диковина: Вечери на хуторі близь Диканьки? Які-жъ то се вечери? И скомпоновавъ бачъ який-сь пасічникъ! Слава тобі Господи! ще-бъ то мало оскубли гусей на піря и перевели ганчірокъ на папіръ! іще-жъ то мало народу, усякого звания и зброду, покаляло пальці у тихъ атраментахъ! Нагадала жъ нечиста мати и пасічникові попхатись у-слідъ за другими! Єй-же-Богу, друкованого паперу розвелось стільки, що не приберешъ вже скоро, що въ ёго й загортати“.
Чуло, чуло жъ бо моє серденько усі оці речі ще за місяць! се-бъ то я кажу, бачъ, що нашому братчику, хуторянину, висунути нісъ изъ свого захолустя у той великий світъ — батечки моі! — та се все-жъ одно, якъ часомъ лучається, иноді заплетешся у будинокъ великого пана: усі обступлять тебе и пішли глузовать; ще-бъ то воно и не теє,
