отоді, та отоді, таке́-то, та таке́ було.... Ну, і почнуть, — згадають Богъ зна коли́шнє!
Разъ яко́сь, — ну отъ справді, неначе теперъ — діялось, — сонце вже повернуло на за́хідъ, дідъ ходивъ по баштану та скидавъ листъ зъ кавунівъ (бачте, понакривані були, щобъ не попеклись на сонці).
Коли я глянувъ, тай кажу братові: „Дивись, Остапе, — онъ чумаки ідуть!“
„Де чумаки?“ мовивъ дідъ, зводячись; вінъ саме значи́въ велику диню, щобъ часомъ хлопці не ззіли.
Шляхомъ іхало возівъ шість. Попереду йшовъ пристаруватий чумакъ, уже зъ сивими вусами. Не дійшовши ступнівъ, якъ би вамъ сказать, може зъ десятокъ, вінъ спинивсь, та до діда:
„Здоровъ, Максиме! отъ давъ богъ побачитись!“ Дідъ прижмурився, пізнавъ. „А, здоровъ! здоровъ! звідки Богъ несе? І Боля́чка тутъ? Здоровъ, здоровъ, брате! Що за дідько! та тутъ усі: і Печери́ця! і Кове́ликъ! і Стецько́! Здоровъ!“ „А, га, га!… го, го!..“ і почали цілуватись!
Волівъ розпрягли та пустили на по́пасъ; вози зоставили при дорозі, а сами сіли очертомъ у гуртъ, та запалили люльки. Але де вже тутъ до люльки! — за приповістками, та за теревенями, наврядъ чі й по одній досталось. Після полудня, дідъ почавъ приймати гостей динями. Отъ, кожний, узявши по дині, обчистивъ іі гарненько ножикомъ (народъ, бачте, все такий, що бувъ у бувальцяхъ, знавъ уже, якъ що істься у світі, —
