друга. „Скарбъ!..“ скрикнувъ дідъ: „готовъ Богъ знає на що закластись, що то скарбъ! — і вже бувъ і на руки поплювавъ, щобъ копати, та оглядівся, що при ёму ні заступа ні лопати. „Овва! шко́да! ну, та хто-жъ знавъ? А може бути, що треба-бъ тілько підняти деренъ, а вінъ тутъ і лежить, голубонько! Ні́чого робить, треба положить хочъ знакъ на місці, щобъ часомъ не забутись, де́!“ Отъ, притягъ чималу гільляку, — мабуть колись вітромъ зломило, — поклавъ іі на мо́гилку, де горіла свічка, та й пішовъ стежкою. Молодий дубовий лісокъ почавъ рідчати; далі майнувъ і тинъ. „Ну, чі я-жъ не казавъ, що се попова левада!“ міркує самъ собі дідъ: „оце-жъ і попівъ тинъ! теперъ і версти нема до баштану.“ Пізненько одначе прийшовъ дідъ до дому, та щось і галушокъ не схотівъ істи. Розбудивъ тілько брата Остапа, спитався, чі давно поіхали чумаки, та й закутався въ кожухъ. Коли-жъ Остапъ почавъ бувъ питатись: „куди се васъ, діду, лиха година носила сёгодні?“ дідъ одказавъ тілько: „не питайся, Остапе! не питайся, а то швидко посивієшъ!“ та й захріпъ такъ, що ажъ горобцівъ сполохавъ на баштані. Та де вже-то ёму тамъ спалося! Ні́где правди діти, хитра зъ ёго шельма була, дай Боже ёму царство небесне! — завжде вмівъ викрутитись. Инший разъ було такоі почне, що тілько губи кусаєшъ.
Другого дня, тілько що стало въ полі сутеніти, дідъ одягся въ свитку, підперезався, взявъ підъ паху заступъ і лопату, випивъ кухоль сирівцю, надівъ шапку,
