зъ дерева дві пи́щавки і погравъ на іхъ; потімъ давъ на забавку диню, зігнуту у три погибелі, мовъ гадюка: вінъ звавъ іі турецькою. (Тепера такихъ динь і нігде не бачу; правда, й дідові насіньня десь здалека досталось). — Пізненько, вже по вече́рі, пішовъ дідъ копати грядку на пізні огірки; отже прохо́дивъ коло того зачарованого місця, тай промимривъ самъ собі: „про́кляте місце!“ Зійшовъ на середину, де не танцювалось учора, та ще й заступомъ ударивъ зъ пересердя. Коли зиркъ, — навкруги ёго те́ са́ме поле: зъ одного боку стирчить голубьятникъ, зъ другого — той самий тікъ. „Ну, гараздъ, що надумався взяти зъ собою за́ступъ. Онъ-де й стежка й могилка! онде й гілька наволочена! генъ-генъ горить свічка!.. колибъ же тілько не помилитись!“
Побігъ вінъ підтюпцемъ, піднявши заступъ у-гору, неначе хотівъ нимъ пошанувати кабана, що часомъ унадиться въ баштанъ. Біля могилки спини́вся. Свічка згасла; на могилі лежавъ камінь, зарослий травою. „Сей камінь треба підняти!“ розміркувавъ дідъ, та й почавъ підкопувати ёго зъ усіхъ боківъ. „Та й великий-же, гаспедський камінь!“ Отъ-же-жъ, упе́ршись міцно ногами въ землю, дідъ таки зіпхнувъ ёго зъ могили, тілько загуло долиною. „Туди й дорога! Теперъ швидче піде діло!“
Тутъ дідъ ставъ, добувъ табатирку, насипавъ на кулакъ табаки, та тілько що хотівъ нюхнути, ажъ се въ ёго надъ головою — „ачхи!“ — чхнуло такъ, що
