буржуазної, але й соціалістичної руської демократії, „в інтересах революції“ не тільки не бажано, але й небезпечно.
На цій підставі, наприклад, російська соціальдемократія (меньшевистська частина) ніяким способом не могла згодитись на ту автономію України, якої хотіли українці, а тільки на національно-культурну автономію. Се-б-то, перекладаючи на просту мову, вони згожувались тільки на українську школу. (Та й то, коли приходило до конкретізації, то не всієї школи, а тільки по селах, школи нижчої.) Таку автономію навіть поміраючий царизм уже мав деякій нахил дати. І, можливо, й дав би, навіть у більших розмірах, ніж давали „революційні“ соціальдемократи.
А що більше ці арґументи давали заспокоєння руській демократії, що краще примиряли її внутрішню суперечність, що показніще виставляли ніби — об'єктивність її, то з тим більшим запалом, переконанням і навіть щиростю вони нею виставлялись.
І одною рукою руський демократ писав свої ліберальні статті, а другою: „Не було, немає та й навряд чи може бути“.
