йому твердо й серйозно і з легкою ніби насмішкою дивились великі, сірі, гарні очі. Але губи не посміхались. Лоб високий, упертий. Підборіддя ніжне, з виразом чогось дитячого, теплого. Бліда.
— Ну, роздивились? — нетерпляче з легким усміхом оказала вона. — Тепер одповідайте: прийдете?
— Прийду. Але я хотів би…
— В дев'ять годин вечора. Прямо сюди йдіть. Візьміть номер і ждіть мене. Коли я прийду раніше, я вас буду ждать. До побачення!
І не глянувши більше на нього, не слухаючи його, вийшла з номера.
Розуміється, Довгаль був рішуче приголомшений. Головне, що це все вийшло так несподівано; він міг би поводитись далеко солідніше, розумніше, ну хоч би трохи вільніше, якби це все було не так раптово й надзвичайно. Але так… Ця женщина рішуче не була повією! Вона не була й розпусницею, це ясно, навіть похотливою не була вона.
