— Зовсім не те, зовсім не те! — гаряче скрикнув Довгаль. Я може справді смішний і комічно… І… Але тут не те… Тут не те… Ну, ви хіба сами не розумієте, що… що наші відносини… Чудні.
— Чим чудні?
Довгаль знову збився.
— Ну, хоч би… хоч би тим, що ми не балакаємо.
А вам це для чого?
Голос робився все гостріший, сухіший, почувалось, що набирається якась енергія, котра вихопиться вибухом.
Довгаль невиразно хотів цього.
— Як то для чого?
— Ви не хочете буть скотом? (Пружина зарипіла і на стіні забіліла пляма — вона сіла). Так от же що вам скажу, слухайте: ви — скот. Розумієте? Не через те, що ми мовчемо і… так зійшлись. Чуєте, зовсім, зовсім не через це, а через те, що ви знаєте, ви… признаєте, думаєте, що це скотство і так робите. Чуєте? А тепер я вас спитаю: ви хочете після цього зоставатись зо мною? Хочете, то роздягайтесь і йдіть сюди, а не
