— Думаю… (вона ще ніби вагалась, чи варто з ним говорить, чи ні) я думаю, що в цьому скотства ніякого нема.
Замовкла й раптом гордо й сердито додала:
— Инакше я цього б не зробила!.. Ну, ви будете роздягатись, чи ні?
Довгаль ніяково скривив губи в посмішку й сказав:
— Буду.
І почав роздягатись, весь час криво й насмішкувато посміхаючись у тьмі.
Женщина не рухалась.
Він ліг, зідхнув, але тут же, немов в одчаю якомусь, жадно й міцно обняв її.
— Чекайте… — помалу й легко одвела вона його руку.
Голос був такий, як у людини, що заклопотано думає про щось і їй заважають. І думає не про того, хто заважає.
Довгаль замер.
— Скажіть: у вас були коли-небудь діти? — раптом спитала й додала: — Тільки правду! Якщо не хочете сказать, то не говоріть, скажіть, що не хочете сказать, але
