Йому самому навіть подобалось це. Та чи подобалось, чи ні, а він просто не смів перечити (як сам признавався), а не смів тому, що любив її так, як нікого до тої пори не любив.
Так пройшло мабуть місяця півтора.
Останніми часами женщина стала якась тривожна й заклопотана. Вони й так мало балакали між собою, а то й зовсім не говорили нічого. Але, не дивлячись на це, Довгаль чутко помічав її настрій і теж непокоївся й тривожився. Розпитувать її не смів, хоча разів зо два й робив якісь натяки. Але вона удавала, що не розуміла його. Він і зовсім замовк тоді.
Замовкнуть-то замовк, але кожного побачення ставав смутніший і смутніший, так що, нарешті, й вона мусила помітити це.
— Що з вами? — раз несподівано спитала, лежачи поруч його на ліжку лицем догори.
Довгаль стрепенувся, але тут же й затих.
— Ну? Хочете сказати мені?
— Смутно мені… — з ніяковістю прошепотів він, немов соромлячись, що такий
