великий і, здавалось би, дубовий може сумувати.
— Чому ж вам сумувати? — неуважно й цілком байдуже знов кинула вона.
— Того, що вам сумно.
— Мені? А вам же що до того.
— Я вас люблю…
Женщина раптово повернулась до нього.
— Що-о?
Довгаль і сам здивувався собі, він і сам не ждав, що в нього вискочить це признання.
— Оце маєте… — здивовано й найсмішкувато протягнула вона. Потім помовчала й чудно додала:
— А проте, може це й лучче… Ха! Таки напевне лучче… Справді, любите?.. — і з ласкою поклала на нього руку.
Довгаль схопив цю руку і жагуче, з дитячою побожністю міцно притулив її до грудей. Здавалось, що ось-ось він зашепоче як діти.
— Нікому, нікому не дам! Моя ручка!
Але він мовчав. Мевчала й вона, і Довгалю чогось уявлялось, що вона повинна чудно посміхатись.
