Довгаль від хвилювання навіть встав (все-таки не випускаючи її руки).
— А неможна знать чого? — обережно нахиливсь він до неї.
Вона зиркнула на нього, немов провіряючи, чи можна сказати йому, чи ні.
— Хм!.. Право, не знаю… Я б сказала вам, якби ви дали мені слово, що…
— Я в чому хочете дам слово!
— Чекайте… Слово в тому, що ви… що ви сьогодні нікуди за мною не підете і не вийдете з номера раніше, як через півгодини після мене…
— Як?! — широко розплющив очі Довгаль — Хіба ви сьогодні не будете ночувать?
— Ні! — радісно качнула вона головою. — Ні сьогодні, ні завтра, ніколи… Даєте слово? І мені зараз треба йти, спізнюсь на поїзд.
Довгаль зблід і розтеряно дивився на неї.
— Як „зараз“? Значить, це — кінець?..
Вона немов не помічала ні блідости, ні розтеряности, ні питань його.
— Ну-ну, швидче! Говоріть: даєте слово?
— Даю… — тихо сказав він, сказав без всякого інтересу, неуважно, прибито, мабуть,
