забувши сам, про що дає слово. В очах несміло, покірно стояв ниючий біль.
— Ну, так слухайте!..
І немов даючи йому час приготуватись до великої, радісної новини, немов впиваючись сама змістом невимовленого слова, вона зробила павзу.
Довгаль приголомшено, без цікавости ждав, що там, мовляв, вона може ще сказать йому!
Женщина блиснула очима й тихо помалу сказала:
— Я… — ва-гіт-на. Чуєте?!
І враз з таким нестриманим, гордим захватом одкинула назад голову, такою радістюсвітлою, ніжною засяяло ніжною засяяло все лицо її, стала вся такою ясною, дивною, що Довгаль зовсім розтерявся і з зачарованням дививсь на неї.
— Чуєте, голубчику мій; я — вагітна, я — мати. Ой, якби ви знали, як я боялась весь час! Господи!.. Ну, та ви нічого не можете зрозуміть. Ви…
— Чекайте! — раптом тривожно скрикнув Довгаль, очутившись. — Ви ж сами казали, що… Як же це так?..
