піджаку штани його здаються ще коротшими, розстібнувся.
Женщина ж уважно прудко роздивлялась його лице. Сама була ні гарна, ні погана і зовсім не накрашена, як чогось весь час уявляв собі Довгаль.
— Ви кожний вечір гуляєте?.. — сказала вона усміхнувшись.
— Атож… Кожний вечір… Та ви ж бачили сами…
— А ви мене помічали?
— А як же… Вас усі помічали.
Женщина посміхнулась. Потім закусила губу і, знов оглядівши Довгаля, рішуче сказала:
— А знаєте що? Дощ іде. Може б ми десь заховались? Га?
Довгаль озирнувся й побачив, що справді йде дощ.
— Ага… Треба сховатись. Так що ж? Ходімте до мене, коли ви…
Але женщина чогось злякалась і хапливо проговорила:
— Ні-ні. Лучче ми зайдемо в якийсь отель. Добре? Ніби ми з вокзалу… Чоловік і жінка.
І пильно глянула на нього.
