Цю сторінку схвалено
— Розуміється, гуляю! Я люблю в чудову погоду гуляти по вулицях.
Вона ще раз зупинила на мені свої мертві очі. На лиці, запудреному до мертвої непорушности, не мигнуло нічого, немов вона вже звикла й до такого сміху і взагалі до таких добродіїв, що гуляють в чудову погоду по таких тихих вулицях.
— Ходімте зо мною? — нахилила вона голову.
— Куди?
— Ну, „куди“. До мене.
— Чого?
Вона подивилась на мене.
— Ви не знаєте?
Я теж подивився на неї. Якийсь прохожий під парасолем озирнувся на нас. Глянув на неї, потім швидко на мене, і на лиці його я прочитав немов здиво-
