Цю сторінку схвалено
— Чудова робота, — пробурмотів я.
Мені хотілось сказати щось инше, але я не знав, що саме.
— Ви думаєте? — спитала вона.
— Так, я думаю…
Ах, що ж було в цій фігурі мені так знайоме? Очі? Одвислі, висхлі від розпусти й мук груди? Викривлені звірячими інстинктами щелепи? Губи, в яких стоїть скривлена мука? Чи та туга, та кротка, затаємнена печаль, що якось вмістилась десь між губами, десь під низьким лобом, поміж обвислими очима?
Я взяв стілець, сів і став дивитись в чудну фігуру. Її погляд напрямлений був кудись повз мене до „мари“, немов вона байдуже й суворо давала розглядати себе, скільки я хочу.
Ми всі троє мовчали. З колін фігури спадало додолу глиняне покривало. Ноги
