Цю сторінку схвалено
— Шість місяців…
Рішуче, воно вабило до себе, це страховище! Тягнуло очі, тягнуло серце і дихало в нього своєю чудною красою й тугою, своєю огидою й мерзотою.
— Я хочу дать образ людини…
— Людини?
Я повернув голову і знизу вгору дививсь на „мару“. У неї був тепер той самий вираз губ, що й у жінки. Вона дивилась у дзеркало, коли ліпила ті губи. І очі свої дала їй. І цей сплющений ніс, як роздавлена ногою слива.
— У кожної людини є краса й огида. В різних формах… Але є… Мусить бути. Хіба ні?
Я мовчав.
— Неодмінно є… І краса й огида… Тільки иноді краса так захована, що не видно. Або огида ховається за
