Цю сторінку схвалено
красою… Я хочу їх виявить поруч… Хіба ні?
Вона занадто часто вживала це „хіба ні?“. Я все-таки мовчав і дивився на її роботу. І де-далі дивився я, то тепліше й легше ставало в грудях… Немов те, що душило, розпирало їх і не давало вільно дихать, помалу якоюсь дірочкою виходило з мене.
Це було чудно, але я не хотів боротись проти цього. О, ні! Я хотів слухати далі цей мелодійний, трохи надтріснутий, немов срібною емаллю вкритий, голос чудної женщини. Я хотів не рухатись і не розбивати тиші ночи, в якій, здавалось, жили тільки ми троє та невеличка, чепурненька лямпа на столі. Сумом гармонії краси та огиди були повиті кутки цієї кімнатки в серці чорного, великого, заснулого города.
