Цю сторінку схвалено
Я говорив з нею, як суддя. І вона почувала, що я маю право так говорити. Через що?
— З того часу, як я стала працювать в скульптурі, я займаюсь цією професією.
— А вдень ви ліпите?
— Так.
Для чого я питав її про те все? Бог його знає. На мене найшла втома. Я знову сів на стілець верхи, спер голову на спинку його й застиг. Там десь далеко в порожнім ательє спокійно спить Наталя. Хай спить. Завтра вона знайде оцінку своєї краси. Хай знаходить.
— Слухайте! — раптом підвів я голову. — А ви не пробували дати вираз цього єднання краси й огиди так, щоб у гарних зовнішніх формах виступали огидні внутрішні? Ні?
— Ні, я так не пробувала. Це важче…
