Цю сторінку схвалено
— Важче? Хм! Це, справді, важче… Але це більше вражіння…
— Атож… більше.
— Це мусить викликати страшенний сум. Правда? Мусить схопити болячою мукою серце від такого єднання. Га! Правда? Дать таку красу, таке єднання дать, щоб видно було… Ах, ні! Я не те кажу… Мені бракує думок… Але я тепер розумію… Тепер я розумію.
І я знову схилив голову на спинку стільця. Я справді тепер розумів, чого навіть в найчистіші хвилини раювання з Наталіної краси моє серце стискувалось невідомим тужним сумом, чого хотілось оплакувать когось чи щось гарячими сльозами і чого в тих сльозах і ніжність була, і радість, і журба, і безнадійність.
