Цю сторінку схвалено
можеш лишити у себе. Це мені не підходить. Так-так! Що? Не ждав?
Я таки не ждав. А може… а може й ждав, бо чого ж так сумно, чого так тужно стискувалось моє серце раз-у-раз, коли я дивився на красу її тіла?
Я їй нічого більше не сказав. Я навіть плащ не взяв з собою і мовчки вийшов з хати.
Пізно було вже. На вулиці туман, як наміткою, обгортав ліхтарі. Прохожі з піднятими комірами й руками в кешенях поспішно минали повз мене. Вони знали, куди йшли. А я не знав, тому й не поспішав. Я навіть рук не ховав у кешені й коміра не підіймав. Я тільки посміхався. Але коли б хто-небудь взяв ту посмішку з губ моїх і розпустив її в чомусь такому, де можна розпустить і сміх, і плач, то в посмішці моїй,
