Революція на Україні висунула на кін історії дві кольоритні, дві характерні і своєрідні постати.
Винниченко і Петлюра — це яскраві сімволи двох груп „української демократії“, що стала на чолі національної революції, це два живі образи ріжних щаблів її розвитку. Талановитий письменник, новатор, революціонер в літературі і в громадському рухові, один з перших українських співців робочої кляси — Володимир Винниченко с перших днів революції, став до керми її на Україні як провідник укр. соц. демократії, як ініціятор Центральної Ради, яко голова Генерального Секретаріяту, потім як голова Ради Народніх Міністрів і зрештою — як голова Діректорії У. Н. Р.
Знаменувало це спробу трудової, робітничої і селянської української інтелігенції, з хоробливо-чутливим національним почуттям — здійснити революційним шляхом максімум національних здобутків, погодивши момент національного і соціяльного визволення в буржуазній революції.
Висуваючи на перший плян національне визволення мимоволі через слабість національно свідомих власних сил змушена була вона йти на компроміс із власною „ріднесенькою“ буржуазією, берегти „єдність національного фронту“, офіруючи йому несвідомо інтереси робітничої кляси, інтереси революції. Але зраджуючи так свою клясу, йдучи проти неї поруч з авантюрниками і банкірами, Винниченко і йому подібні роблять це в самозасліпленні, часто з тугою, з почуттям одірванности — аж поки не підходить момент прояснення, каяття і переходу в табор революції до тих, як їм здавалось, слабих сил, які творять міжнародню революцію, погоджуючи соціяльне і націнальне клясовій боротьбі.
І цей момент, — момент признання соціялістичної сути революції з боку рештків чесної, трудової інтелігенції — є моментом остаточного знищення „єдиного національного фронту“, моментом повного завершення національної революції.
Винниченко — комуніст. Винниченко — бувший цементом єдиного національного фронту в еміграції з національної „держави“, збудованої власними руками — прозрів і з усім запалом чесного революці-