Дядько Софрон і Василь лежали вже другий тиждень на цьому невеличкому подвір'ї за станцією, день і ніч сплячи під кучерявими берестками. Їноді тут з'являлись наймачі, прикажчики з економій або мужики. Тоді дядько Софрон і Василь, разом з іншими такими ж, які вони, стомленими нудьгою й голодом людьми, жадними і злими, обступали наймачів і силкувались попасти наперед. І хоч дядько Софрон та Василь за ціну не стояли, але все не попадали до щасливців-нанятих, бо дядько Софрон був невеличкий на зріст, жовтий і зморщений, як зів'яла вилежана груша, а Василь був несміливий, дуже блідий на виду, соромливий і якийсь чудний. Вони щоразу помалу сходили до своїх клунків й сідали біля них. Дядько Софрон виймав люльку, з злорадною посмішкою набивав її і, поглядаючи з-під лоба на таких, як і сам, говорив:
— Ага! Нуда, нуда… Нанялись. Якраз наймешся тут. А як же! Думав, зараз тобі й поклоняться, пожалуйте, мовляв, до нас, зробіть милість, робіть у нас? Ого! Ще попосидимо тут. По-по-си-димо! Я вже знаю… Гм!
І дядько Софрон кивав головою, посміхався й підморгував з таким виглядом, ніби він зарані вже…
