Сторінка:Володимир Леонтович. Спомини утікача (1922).djvu/104

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено
— 103 —

до рідного краю серцем… Немає для мене на землі кращого куточка, як мій хутір, немає кращого краю од України. Ніде в світі не голубіє так небо, ніде не має тих кольорів хмарок і повітря, як в нас в червні, ніде не зеленіє так степ, не блищать так роси, не світяться зорі… Один з наших полтавських селян, заїхавши до Петербурґу, як зайдуть було місячні ночи, все ходив часами висиджувати у скверику, з місяцем розмовляти, земляка побачити. Єдиний місяць був йому у Петербурзі однаковий як і на Полтавщині, і був він для його не який, а полтавський…

 

 

Нарешті ми виїхали. Їхати досталося вжеж не инакше, як у теплушці на своїх речах. Добре ще, що пощастило втаскати їх у ваґона, а не здавати до баґажу, бо в ті часи сливе усе, що здавалося „у баґаж“, розкрадалося. Як скрізь, так і серед залізничників крали за малим не усі. І завжди крадіжка була у нас у всіх верствах суспільности так ніби побутовим явищем, а за часи революції злодійство зробилося якоюсь пошестю. Дуже рідко траплялося стрівати людей не запаскуджених нею. Незабезпеченість життя, загальний потяг до збогачення штовхали на крадіж людей хоч трохи хиткої вдачи. Згодом дійшло до того, що чесній людині, коли вона не мала